Особиста ідентичність у філософії - це проблема того, за яких умов людина або особа, що існує в один момент часу, є тією самою особою в інший момент. Йдеться не про схожість характеру, соціальну роль чи відчуття «хто я», а про числову тотожність: чи маємо ми справу з одним і тим самим індивідом, який зберігся в часі, чи з двома різними індивідами [5].
Філософи відрізняють якісну схожість від числової тотожності. Дві копії одного тексту можуть бути майже не відрізнюваними за властивостями, але вони залишаються двома екземплярами. Аналогічно майбутня істота може мати ті самі спогади, характер і зовнішність, що й людина сьогодні, але з цього ще не випливає, що вона буквально є тією самою особою [5].
Тому центральне питання формулюють через умови збереження: що має залишитися неперервним, аби людина продовжувала існувати? У різних теоріях відповідь пов’язують із живим тілом, мозком, психологічною історією, нематеріальною душею або складнішим комплексом відносин. Це питання слід відрізняти від питання про те, які риси людина вважає центральними для власної самоідентифікації [5, 8].
Найпростіший фізичний підхід пов’язує збереження особи з безперервністю живого організму. У сучасній дискусії близьку позицію представляє animalism: людські особи є людськими тваринами, а їхні умови збереження - це умови збереження біологічного організму [4, 5]. За такого підходу радикальна втрата пам’яті або зміна характеру сама по собі не створює нову істоту: якщо організм продовжує жити, зберігається і той самий індивід.
Сильна сторона цього підходу - узгодження з буденною біологічною безперервністю та життєвим циклом людини. Складність виникає в уявних випадках пересадження мозку або перенесення психологічної організації: інтуїтивно багато людей схильні «слідувати» за пам’яттю й характером, тоді як animalism пов’язує тотожність з організмом [4, 5]. Саме такі конфлікти інтуїцій зробили уявні експерименти важливою частиною дискусії.
Мозкові підходи виходять з того, що центральні психічні процеси, пам’ять і особистісні риси залежать від функціонування мозку. Звідси виникає думка, що для збереження особи вирішальною може бути неперервність мозку або його функціонально значущих частин. Проте «мозковий критерій» не є однією уніфікованою теорією: одні версії буквально ототожнюють нас із мозком або його частиною, інші використовують мозкову безперервність лише як фізичну основу психологічної безперервності [4, 5].
Ця відмінність стає помітною у випадках поділу мозку або гіпотетичного перенесення його стану. Якщо головним є сам орган, копіювання інформації не переносить особу. Якщо ж головною є психологічна структура, то копія може претендувати на значно сильніший зв’язок з оригіналом. Саме тут фізичні й психологічні критерії починають давати різні відповіді.
Класичною точкою відліку для психологічних підходів є Джон Локк. У другій книзі «Досліду про людський розум», розділі XXVII «Про тотожність і відмінність», він розрізняє тотожність маси матерії, живого організму, людини й особи. Особу Локк описує через мислення, розумність, рефлексію та здатність розглядати себе як себе в різні часи й місця [1, 6].
У пізнішій рецепції локківська лінія стала основою для психологічних критеріїв: те, що поєднує мене теперішнього з минулим або майбутнім індивідом, шукають у пам’яті, намірах, переконаннях, характері та інших причинно пов’язаних психічних станах. Водночас сучасні теорії зазвичай не зводять тотожність до прямого пригадування кожної події: використовують ширше поняття психологічної зв’язаності та психологічної безперервності [5, 6].
Простий критерій «я є тією особою, чиї події пам’ятаю» стикається з кількома проблемами. Ми не пам’ятаємо значної частини власного життя, переживаємо сон, а пам’ять може бути помилковою або реконструктивною. Крім того, виникає питання кола: чи є спогад справжньою пам’яттю саме тому, що це мій минулий досвід, чи навпаки - досвід є моїм тому, що я його пам’ятаю [5, 6, 7].
Тому психологічні теорії часто говорять не про одиничний спогад, а про причинно організований ланцюг психічного життя. Пам’ять залишається важливим видом зв’язку, але не є єдиним.
Ще одна родина відповідей пов’язує особисту тотожність із нематеріальним суб’єктом - душею. У такій моделі одна й та сама особа зберігається тому, що зберігається одна й та сама душа, навіть якщо тіло й психологічні стани істотно змінюються. Сучасні дуалістичні версії цієї позиції представлені, зокрема, у дискусії Річарда Свінберна із Сідні Шумейкером [3].
Філософська проблема полягає не лише в тому, чи існує нематеріальна душа, а й у тому, як ми могли б встановити її тотожність між двома моментами, якщо тілесні й психологічні ознаки вже не вважаються визначальними. Тому «душа як критерій» розглядається як окрема теоретична модель, а не як висновок.
Дерек Парфіт зробив проблему особистої ідентичності центральною частиною «Reasons and Persons». Він розрізняв строгу числову тотожність і відносини психологічної зв’язаності та безперервності. Його уявні експерименти показують, що психологічний зв’язок може зберігатися у випадках, де відповідь на питання «це буквально та сама особа?» стає нестабільною або не визначає того, що нас практично цікавить [2].
Парфітівська редукціоністська лінія не стверджує, що люди «нереальні». Йдеться про те, що факти про особу можуть не вимагати додаткового, окремого від фізичних і психологічних фактів метафізичного «его», яке гарантує тотожність. У його підході особлива увага переходить від тотожності як такої до тих відносин психологічної безперервності, які можуть мати практичне значення [2, 5].
Проблема розгалуження проста за формою й радикальна за наслідками. Якщо психологічна безперервність зазвичай достатня для тотожності, то що відбувається, коли вона веде до двох людей? Числова тотожність не може бути відношенням «один до двох»: якщо A тотожний B і A тотожний C, то B і C мали б бути тією самою істотою. Але два наступники можуть існувати окремо. Тому теоріям доводиться або додавати умову нерозгалуження, або визнавати, що психологічна безперервність і тотожність - не одне й те саме [2, 5].
Телепортаційні уявні експерименти загострюють ту саму проблему. У класичній постановці пристрій зчитує повний фізичний або психологічний стан людини, руйнує оригінал і створює на іншому місці істоту з тією самою структурою, спогадами та намірами. Чи це переміщення однієї особи, чи смерть оригіналу й поява копії? Відповідь залежить від критерію: тілесна безперервність, мозкова безперервність і психологічна безперервність можуть вести до різних висновків [2, 5].
Якщо технологія створює дві однаково точні копії, проблема стає ще гострішою. Якісна тотожність і однакові спогади не можуть зробити двох осіб одним числовим індивідом. Тому «копія свідомості» в цій дискусії не є автоматичним синонімом «продовження мене»: це тест на те, яке відношення конкретна теорія вважає необхідним і достатнім для збереження особи.
Одна з найвпливовіших тез Парфіта полягає в тому, що сувора особиста тотожність може бути не тим, що має найбільше значення для виживання в практичному сенсі. У випадку розгалуження обидва наступники можуть успадкувати пам’ять, плани, прихильності та характер попередника, хоча жоден не може бути з ним строго тотожним на стандартній логіці ідентичності [2].
Ця теза залишається дискусійною. Інші автори захищають важливість буквальної тотожності або пропонують альтернативні моделі, де практичні відносини не можна повністю відокремити від питання «хто саме продовжив існування» [5, 8]. Важливо не перетворювати цю дискусію на психологічну пораду: йдеться про метафізичний аналіз умов збереження особи та його наслідків для відповідальності, турботи про майбутнє й смерті.